Олег Мартиненко

             * * *

Можливо, грішний, каюся,

Ще й каятися буду —

Язик не повертається,

Щоб лаяти Іуду.

Замислюся вряди-годи

Та й думку відганяю,

Що Батько добре знав, куди

Він Сина посилає.

І та осика — мов вівтар,

В агнця ж нема свободи.

Який він зрадник?

Він — злидар,

Знаряддя, тільки й годі.

А Він, безсмертний та святий,

Чиї діяння вірні...

Та годі.

Час до храму йти.

І ми йдемо, покірні,

Надії несемо крихкі,

Вклоняємося низько

І тягнемося до руки,

На котрій — кров синівська.

13/ІІ-2002. Городня

 

                  * * *

                         Н.Д

Люблю тебе,

Моя ти кароока,

Моя осіння пісня і журба.

Хоч ницне тіло,

Дух же так високо,

Що не спіймає підлості юрба.

Я так високо, що й не відчуваю,

Яка між нами пустка й темнотінь,

Й як ти зреклася себе — не сприймаю,

І як на мене впала з тебе тінь.

Моя незнана й мила не-дружино,

Ти не моя...

Але усе ж — моя.

Весна на серці,

Хоч на дворі й зимно.

Ти в себе вдома,

Ну а я,

А я

Стою нежданим і незваним гостем.

Чи геть піти, чи перейти поріг?

Весну цілую.

А кохаю — осінь

І жовтим листом падаю до ніг.

(?)

 

Сон

Мені наснився твій цілунок, люба,

Життєво так, неначе і не спав,

Я відчував всім єством ніжні губи,

Які ще жоден раз не цілував.

 

Я відчував плечей лякливий треміт,

Все існувало мовби у яві:

Стрибало серце у солодкій щемі

І  хмелем щастя било в голові...

 

Відчуй же й ти, як погляд мій палає

У сутінках безвісної імли,

І, згадуючи сон, тебе питає:

“Коли ж він стане дійсністю? Коли?”;

 

Як я в полоні радісної згуби,

Мо’ всоте вже очима випивав

Твої нестерпно-ніжні, теплі губи,

Яких насправді ще не цілував.

2/Х-1983

 

 

                * * *

Не можу згадувать без болю

Те літо ясне й зоряне,

Як розмовляли ми з тобою,

Як ти дивилась на мене...

 

Тримав себе я жалюгідно,

Та від любові, не від зла —

Мабуть, то так було потрібно —

Сказав: іди. І ти пішла.

 

Пішла і згадки не лишила,

Розтала в спекотливій млі,

І слід в піску розмили хвилі,

Як промінь сонця на землі.

 

Мені ти душу освітила

І щезла в тую ж саму мить,

Любов’ю серце запалила,

Воно й тепер іще горить.

 

І я безсонними ночима

Стискаю зуби від жалю,

Бо так, як ти була любима,

Я більше вже не полюблю.

20/І-1982

 

                   * * *

                    Н.Д

Дивлюся в очі твої пісенні

Чи то насправді, чи уві сні,

Стрибає серце, життям натхненне,

Назустріч долі

Чи то весні.

Стрибає серце,

Бо в ньому — пам’ять

Надій далеких та юні цвіт.

Нехай стрибає,

Хай тіло марить,

Бо дух стомився й чомусь мовчить.

Йому набридло те маячіння,

Що з кожним подихом в кров пливе.

А тілу б — в небо сліпуче-синє,

А тіло прагне, воно живе.

А тіло — любить,

Бо тілу — личить,

Як не ховайся — та не мине.

Дивлюсь у вічі,

А бачу — вічність,

Що також дивиться вглиб мене.

1986. Городня

 

 

              * * *

                               Н.Д.

Де ти, моя любов?

Все без тебе — мара.

І забуває мову

Серце під струпом ран.

Де твої очі милі,

Що вже не бачу в снах?

Зоряні сині хвилі

Вже не гойдають дах.

Чимось не пахне вітер,

Що проліта крізь сад.

Що мені в цьому світі

Білий пелюсткопад?

Тільки на самотині,

Мов би і не в житті,

Рідні очі дружини

Бачу.

Але — не ті...

З 4 на 5/V-1990. Городня

 

 

                     * * *

Насті

Тепла пам’ять — на смак солона —

Непомітно тече з очей.

Як ти там живеш, моя доне?

Вже й забула мене, агей.

Не дивись на те, що позаду.

Хочеш — жди, не хочеш — не жди.

Жовта віхола листопаду

Засипа мене назавжди.

21/VII-04

 

          Україно моя!

Україно моя, моя стомлена нене,

Чим розрадить тебе, як тобі помогти!

Не лишилось ні слів, ні можливостей в мене,

Все розтринькав на пошук чудесних світів.

І то ж треба було — десь думками блукати,

Забуваючи рідне змарніле лице,

Щоб нарешті уздріти, як стомлена мати

Усміхнеться лише та й пробачить усе.

Україно моя, моя хвойдо кохана,

Я під ноги життя тобі кидав, а ти

Усміхалася зверхньо, — і переступала,

Як непотріб, мовляв, заважаєш і ти.

Так, в моєму житті ти не мала потреби —

Було безліч гарніших, спритніших, ніж я.

Скільки їх притьмома позрікалося тебе,

Подивися ж під ноги, триклята моя!

Україно моя, моя вірна дружино,

Нам з тобою радіти і лаятись вік.

Та хіба ж одне одного з нас хто покине

Через злі балачки наших сварок дурних?

Та хіба ж я зумів би без тебе прожити,

Хоч які б небокраї відкрились мені?

Врешті, все це слова,

Небокраї закриті,

А відкриті лиш очі, наївні й сумні.

Україно моя, моя доню маленька,

Ти живеш і радієш тому, що жива.

Занедужаю я — ти підійдеш тихенько

І притиснеш долоньку малу до чола.

І хвороба тікає, й тривоги міліють,

І усе наносне маячіння зника,

Й звідкілясь виринає слабенька надія,

Щоб не бути порожнім прийдешнім вікам.

Та отак і живу.

Як умію.

Чи й гірше.

Підживлю землю потом — а мо проросте.

І пишу кострубаті, як доленька, вірші,

Й сподіваюсь, що ти мені вибачиш те.

Патріотів без мене ти маєш доволі,

Православнішіх, більш красомовних, ніж я,

Україно моя, моя совість і доля,

Берегиня, любов і гіркота моя...

21/VI-1995. Київ

  

             Останній вірш

        Пам’яті загиблих на ЧАЕС

Щось у пам’яті квилить, та де воно, де?

І чи згадувать треба?

Над потрісканим полем тужливо гуде

Геть потріскане небо.

У пошерхлих долонях щемить каяття

Чи безсонна примара

Грудки попелу, що називалась життям.

І роздьмухувать — марно.

Не розвіяти попіл, бо вітер ущух.

Я остання людина.

З неба впала остання краплина дощу

На останню стеблину.

Зрешетила все тіло нечутна шрапнель

Світової пожежі.

Крик останньої думки блука поміж скель

У мертвотнім безмежжі...

30/VIII-1990. Київ

        * * *

Боже, дай мені трохи віри,

Небагато, а ні — то й ні,

То вовком блукатиму сірим

По торішній жорсткій стерні

Сподівань.

Мов ліхтар розбитий,

Розум втратив надію ще

Будь коли усе ж зрозуміти

Серед звалища, під дощем

Що ми сіємо, що ми мелем,

Щоб промінчик ясний не щез.

А життя нам під ноги стеле

Безпритульність, безладдя, без...

Боже, де я Тебе побачу,

Чим відчую Тебе — такий?

Тільки й світла — з очей дитячих.

Тільки й світу — що виднокіл.

11-15/І-1995. Київ

 

 

Відповідь А. Кацнельсону

на одну з його мініатюр

Вам добре: ви бачили мрії здійсненні,

Хоч важко було, та ви бачили ціль,

Творили, великим майбуттям натхненні,

І виплили в море, не сіли на міль.

 

А ми. Ми не мрієм, ми просто існуєм,

Без вір і надій в спорожнілій душі,

П’ємо, баломутим, без снаги працюєм,

То просто мовчим, то складаєм вірші.

 

Чому? Я не знаю. Не можу збагнути,

Що нас до цієї зневіри звело.

Адже у нас є все, що має в нас бути.

Так звідки ж з’явились зневіра і зло?

25/ІХ-1981

 

                         * * *

Тому, хто вірить — знання байдуже

Й не треба фактів.

Була б ікона.

Вони ітимуть до церкви дружно.

Й до комунізму

Вели ще вчора.

Самі пророки навкруг волають.

Я сотні істин ковтати мушу.

Але не вірю.

Але не знаю,

Куди подіти зомлілу душу.

28/VIII-1990. Київ

 

 

                  * * *

“Майте на увазі — посмішку Фортуни можна купити лише за 50 копійок”.

(Реклама в газеті)

Гроші, гроші, гроші. Вся країна — ринок,

Все на продаж — совість і краса дівчат.

Посмішка Фортуни — п’ятдесят копійок,

Посмішка путани — баксів п’ятдесят.

Запродали душу власного народу,

Розміняли пам’ять на дзвінкі слова.

Хто ідей сокірою нам махав з-за рогу,

Вчить нас демократії, світла голова.

Всі хотіли блага — і нема претензій,

Вдалині світив-бо вищий інтерес.

І — найкраще з добрив — благодатний цезій

Вноситься до грунту ралами АЕС.

Зруйнували церкви —

                                         збудували лазні.

А меморіальні дошки —

                                           на хлівах...

Посмішка Фортуни — майте на увазі —

П’ятдесят копійок.

Й їдь на “Жигулях”.

23/VIII-1990. Київ

 

                   * * *

Стривайте, люди, що ми коїм —

З простягнутою в світ рукою

Йдемо від власної землі,

Братів клянемо без упину,

Ковтаємо чужу хлібину.

І в цьому винні москалі?

Та ми ж самі себе з’їдали

І роз’їжджалися у далі.

Тепер паплюжим пам’ять вдів,

Обмацуєм ярмо на шиї

Та на дідів ллємо помиї,

Щоб так відмити прадідів.

І нелюдіємо загалом.

Несе нас до провалля чвалом

Священний галасливий кпик.

Нас власне здожене прокляття,

Адже того, хто зрікся батька,

Зречеться врешті рідний син.

Переживу нестатки й злидні,

Нашестя й пошесті всесвітні,

Що виростають, як гриби,

Та не змирюся із ганьбою —

Коли народ стає юрбою.

Бо збожеволію в юрбі.

26/І-1992. Київ

 

               * * *

Рипить відірваний підбор.

Обід — не хліб,

Картоплі горщик.

Ні, це ще не голодомор —

Малесенький голодоморчик.

Ще сітуація не та,

Іще святкуємо обжинки,

Але ж гадюка вироста

Теж із маленької клітинки.

Живіть, панове, й не тужіть,

Носіть відзнаки хоч на спині,

Та дайте і народу жить

У незалежній Україні.

23/ХІ-2003. Городня

 

   Городнянська школа мистецтв

«Новини Городнянщини»

26 травня 2007 року

Сорок років тому у Городні відкрилася дитяча музична школа. Було на тоді 7 викладачів, які вели уроки по класу баяна, акордеона, фортепіано, балалайки та домри і духових інструментів. Першим директором школи була К.К. Клюй, перші п’ять випускників школи одержали свідоцтва у 1971 році.

У 2005 році у школі відкрився відділ образотворчого мистецтва, вона набула статусу школи мистецтв. У с. Смичині відкрився її філіал. Крім названих, нині у школі працюють класи вокалу, гітари, скрипки. Контингент учнів налічує 206 дітей. Навчають їх 24 викладачі, серед них 9 мають вищу освіту, 4 — першу кваліфікаційну категорію.

Школа має гарні традиції і здобутки. її учні беруть активну участь в конкурсах і фестивалях, демонструють високу виконавську майстерність. Тільки торік вони здобули 14 призових місць на обласних конкурсах.

Катерина Волошко стала лауреатом другої премії міжнародного фестивалю «Данко» в м. Одесі, лауреатом третьої премії Всеукраїнського конкурсу «Поліська рапсодія», а також лауреатом конкурсу «Весняна рапсодія» у Києві. Дипломи лауреатів міжнародного конкурсу «Золоті зернята України» здобули шестеро учнів школи. Захоплює грою на фортепіано Денис Бенедикт, який теж має високі відзнаки. Призом глядацьких симпатій відзначені у Чернігові малюнки Людмили Дейнеко.

Визнання досягнень школи — то і заслуга її викладачів. Один з них відзначений Грамотою Міністерства культури, п’ятеро — Грамотами облдержадміністрації, десятеро — дипломами за підготовку лауреатів конкурсів. Одинадцять відзначені грамотами і подяками райвідділу культури і туризму.

Нині у школі працюють п’ять творчих дитячих колективів: зведений хор, вокальний ансамбль «Капітошка», Церковний вокальний ансамбль, дитячий духовий ансамбль, дитячий ансамбль народних інструментів, а також викладацький ансамбль народних інструментів. Всі вони мають відзнаки, а шкільний хор, зокрема, торік зайняв друге місце.

Багато випускників школи продовжують навчання у Чернігівському музичному училищі ім. Л. Ревуцького. Для багатьох музична освіта стала професійною, дев’ять випускників школи є нині її викладачами.

Варто зазначити і громадську роботу. За традицією наші викладачі створюють і керують колективами художньої самодіяльності у селах.

За сорок років існування у школі набули початкову музичну освіту 800 учнів, з них 40 стали професійними музикантами.

І. Непопенко,

директор школи мистецтв.

 

Фаїна Вахутинська: «Люблю я Городню»

Ця розповідь, мабуть, нестиме у собі багато особистого, бо вона – про людину, яка залишила у моїй душі немеркнучий слід, мою вчительку англійської Фаїну Борисівну Вахутинську. Учні її поважали і (що гріха таїти) побоювались. Хоча я не пам’ятаю, щоб вона коли-небудь підвищувала голос. Для того, щоб нерадивий школяр знітився, достатньо було здивовано-осудливого погляду поверх окулярів. Ту напускну вчительську суворість кожен з нас зміг достойно оцінити пізніше – під час вступу та навчання у вищих навчальних закладах. Схвальні відгуки вчителів-англомовників свідчили: якість знань сповна відповідає оцінці у шкільному атестаті. Здобуваючи вищу освіту, кожен з нас неодноразово згадував із вдячністю Фаїну Борисівну – за її вимогливість та наполегливість. Але далеко не кожен мав нагоду при зустрічі висловити свою вдячність і побачити свою колишню вчительку зовсім з іншого боку – такою, якою ми її не знаємо, якою вона є у «не шкільному» житті.

Ще навчаючись у старших класах, ми шкільним хором співали «Пісню про Городню»:

В роскошной зелени садов

Стоит мой город Городня

Среди полей, среди лесов

Наречьем трех сестер звеня...

Ми знали, що слова до неї написала наша Фаїна Борисівна. Але лише значно пізніше я дізналась, що саме ця пісня стала переможцем у конкурсі на кращу пісню про Городню, який оголосили «Сільські новини» у 1977 році. Першим виконавцем її стало тріо вчителів у складі К.К. Вендт, Л.О. Гречки та Г.М. Радченко. Музику написав місцевий самодіяльний композитор А.О. Якимець. Вдалий почин запалив на творчість всю п’ятірку. Нові пісні творилися на одному диханні. Вокальне тріо чи не на кожен свій виступ мало нову пісню. Так народилися «Пісня про Десну», «Осіння пісня», «Школьная березка», «Зимняя метелица», «У Монумента дружбы» і багато інших.

Услуховуючись у рядки тепер вже широко відомих городнянцям пісень, мимоволі захоплюєшся відчуттям патріотизму, яким охоплений автор:

Шлет свой привет березке русской

Из Украины тополек,

А рядом лен, лен белорусский

Поет, склоняя стебелек...

Лише зустрівшись з колишньою вчителькою через 19 років після випускного вечора, у відвертій розмові я зрозуміла, де витоки її безмежної любові до Городнянщини і її людей. Запорукою тому стали життєві обставини або сама доля...

* * *

...Коли почалась війна, Фаїні ще не виповнилось дев’яти. Сестричка Жанна була на п’ять років молодша. Батько дівчаток Борис Давидович Вахутинський, у мирний час працював завідуючим торгвідділом райспоживспілки. З перших днів війни разом з іншими городнянцями він зі зброєю у руках вирушив на фронт – давати відсіч ворогу. Мама з дітьми залишалась у Городні до останнього. В евакуацію виїхали вже того дня, коли фашисти бомбили залізничний вокзал. Фаїна Борисівна згадує:

– Пам’ятаю, як мама прикривала мене собою, а молодшу сестричку – няня, яка виїхала з нами. Два місяці ми їхали конем. Вірніше, їхали я й Жанна, а мама з нянею Поліною йшли за нами пішки. Конячка була слабенька, ми її жаліли, навіть шию під хомут ганчірками перев’язували. Та ті зусилля були марні – коли дійшли до Курська, довелось з нею розпрощатись. Ми усі плакали й цілували нашу рятувальницю за те, що вона нам допомогла уникнути окупації. У Курську був і останній наліт ворожих бомбардувальників, яких ми страшенно боялись. Далі ми рушили поїздом, у товарному вагоні. Довкола були самі лише біженці. Ми навіть уявлення не мали, куди нас везуть. Пам’ятаю, не було чого їсти. Мама сходила на  зупинках і міняла дещо з речей, які ми везли з собою, на продукти. Це була школа виживання. Але водночас і школа вищих моральних цінностей.

Один з таких уроків запам’ятався маленькій Фаїні на все життя. Під містечком Льгов, що поблизу Курська, біля одного з магазинів стояла черга за хлібом. Мати в ту чергу не стала – жаданий буханець не було за шо купити. Фаїна, вже майже відчуваючи у роті смак хліба, мріяла: «Хоч би хтось загубив трошки грошей – стільки, щоб вистачило на окрайчик...». Вона знала, що це погана думка. Матуся завжди вчила: чужого ні в якому разі брати не можна. Навіть якщо ти знайшла загублені гроші, їх обов’язково треба повернути хазяїну. Але голод був сильніший за дівчинку. І, ніби на відгук дитячих думок, у однієї з жінок з кишені випало два карбованці. Мов зачарована, Фаїна поглядом прикіпіла до тих грошей. Мати, напевно, помітила погляд доньки. Із забуття дівчинку вівив її металевий голос: «Громадянко, у вас випало два карбованці...». Той урок людської чесності й гідності запам’ятався Фаїні на все життя.

Сім’я з нянею разом з кількома іншими біженцями зійшла з потягу на станції Заглядино Оренбургської області. Не те, щоб саме сюди вони їхали чи тут їх хтось чекав. Просто у вікно мати побачила елеватор. А це слово означало ще й хліб, зерно, роботу. Однак їхні надії не виправдались – це було не місто і не село, а крихітна станція з одним елеватором. Все ж далі вирішили не рухатись.

– Ми спочатку жили у людей на квартирі, потім нам виділили крихітну кімнатку у бараці, – згадує Фаїна Борисівна. – Мама мала хворе серце, але вимушена була важко працювати – лопатити зерно на елеваторі. Няня, було, ноги ганчірками обмотає (сніг на дворі лежав, а взуття у неї не було зимового) і піде у сусідні кишлаки ті речі, що залишились, на харчі міняти. І все одно ми протягом семи місяців майже нічого, крім мерзлої картоплі, не бачили. Потім мама влаштувалась на легшу роботу – чи то рахівницею, чи то бухгалтером на тому ж елеваторі. Ми настільки були налякані й виснажені війною, що я щоразу завмирала від жаху, коли у сусідів включався сепаратор. Звук його роботи мені нагадував політ фашистських бомбардувальників. Я втягувала голову в плечі і з жахом чекала: ось-ось почуються знайомі звуки від вибухів бомб. На той час німці вже підійшли до Сталінграду. Мама мене заспокоювала: «Не бійся, донечко, ось як стукнуть ту німчуру від Сталінграду, все буде по-іншому». Вона й сама, мабуть, не знала, наскільки пророчими були її слова. У той жорстокий час сутужно жилось не лише емігрантам. Страждали всі – незалежно від віку, статі та національної приналежності. У кишлаках навколо станції крім корінного населення – татар – жили також чуваші, мордвини та біженці звідусіль. Але то був час, коли люди не надавали значення таким дрібницям. Спільна біда, голод, страх перед обличчям війни зробили всіх рівними. Пам’ятає Фаїна Борисівна, як у сусідів померла дитина. Був голод. Їсти хотілось нестерпно. Діти трохи забивали неприємні відчуття жуючи рослини – одну з них вони називали «пташиний щавель», іншу – «кінський щавель». Саме отого кінського щавлю й наївся хлопчина, що призвело до трагічного випадку. Горе матері було безмежним. Але найбільше запам’яталось Фаїні, як нещасна мати шила мертвому синку сорочечку з наволочки – їй навіть не було у чому поховати свою кровинку.

Біда підкралась і до них. Як завжди, звідти, звідки її не чекають. Мама, Ревекка Володимирівна і Фаїна влітку захворіли гепатитом. Зрозуміло, що про якісне лікування мови не могло й бути. Тим більше, працювали тоді всі під єдиним девізом «Все для фронту!». Не було вихідних, святкових чи коротких днів. Ослаблений організм жінки потребував відпочинку й лікування. Але вона не могла собі цього дозволити. І ось взимку, 10 січня 1943 року, якраз у неділю, маму принесли додому непритомну. Хвора, з високою температурою, вона працювала і не залишала робочого місця, доки не втратила свідомість. То був її самовідданий вклад у Перемогу у щасливе повоєнне життя для своїх доньок. Виснажена жінка не змогла боротися з хворобою – грип переріс у пневмонію, а вона у туберкульоз. Далися взнаки хворі серце і печінка. Вісім місяців провела вона, прикута до ліжка. У вересня 1943-го її не стало. Але світло її душі через багато-багато років зігріває доньок.

– Все найкраще в мені – від мами, – зі світлою печаллю говорить Фаїна Борисівна. – Мені ще не виповнилось одинадцяти років, а Жанні – п’яти, як вона померла. Няня була на все готова заради нас: вона обробляла город, допомагала людям, тримала козу – щоб тільки ми вижили. Вона була чудовою жінкою, наша Поліна Леонтіївна Новик. Родом з Деревин. Але, як і для кожної дитини, образ матері найсвітліший. Він не меркне з роками, і я досьогодні пам’ятаю кожне з маминих слів, коли вона навчала нас правді життя...

Вже у дорослому житті пам’ять про маму допомагала, надихала, підтримувала. Якщо треба було прийняти якесь рішення, Фаїна спершу подумки зверталась до матері: як би вона зробила на місці доньки.

Я помню, как тебя не стало...

Но твердо, я по жизни шла.

Твоя рука мне помогала,

Чтоб оступиться не могла.

Це про неї, святу і рідну, яка не тільки дала життя, а й своїм прикладом навчила, як треба жити – по правді і совісті.

У 1944 році діти з нянею повернулися у звільнену від ворога Городню. У їхній квартирі, що була у комунальному будинку (колишньому будинку поміщика Писарєва, що розташований напроти старого хлібозаводу) жили зовсім інші люди. Маленькі сироти з нянею не відстоювали право на житло – природна порядність не дозволяла їм виганяти з будинку людей, які пережили окупацію. Друзі батька й матері зберегли дещо з речей Вахутинських, допомогли вирішити проблему з житлом. З фронту повернувся батько, і життя почало повертатись в колію. Але з довоєнним його порівняти було неможливо. Фаїна, як старша відчувала відповідальність за молодшу сестру. Саме тому, закінчивши школу, зрадила своїй давній мрії бути лікарем. Адже у медичному інституті треба було вчитись шість років. А їй треба було скоріше перейти на власний хліб. Саме тому дівчина зупинила свій вибір на Ніжинському педагогічному інституті. Їй подобались українська мова та література. Але волею долі вона стала студенткою факультету англійської мови – там був на той час менший конкурс.

Спочатку була паніка: у школі ж вивчала німецьку. Іноземна здавалась важкою й незрозумілою. Був момент, коли дівчина навіть упала духом. Підтримали вчителі: «Ви ж гарна студентка. Потерпіть. У вас все вийде». І вона терпіла. І вчила. І дякуючи власній наполегливості і майстерності педагогів, англійська стала для неї милозвучною, зрозумілою, а згодом улюбленою.

За розподілом після навчання Фаїна Борисівна мала їхати у с. Перепис. Однак хтось там, наверху, в останню мить перездав карти, і вона почула: «Вас призначено у сільраду Денау Шафриканського району Бухарської області». І вона поїхала. Бо не могла кривити душею, вишукувати причину, щоб відмовитись, як робили інші. Багата на спогади Фаїна Борисівна: викладати англійську мову в узбецькій школі, де навчаються таджики, – це не жарт. Особливо, якщо вчитель географії у тебе запитує: «А у Франції теж на англійській розмовляють?». Але вона старалась, як могла. Діти її полюбили і називали її на свій лад: «четильча», що у перекладі означає «іноземний язичок». Напевне, з натяком на її маленький зріст.

Але нестямна туга за батьківщиною краяла серце. Всією душою линула Фаїна Борисівна сюди, у свою Городню.

– Люблю я своє місто. Люблю і все тут, – говорить вона. – На жаль, місця у школі для мене одразу не знайшлося. Тож довелося працювати у Горностаївці, поєднуючи ведення англійської мови, обов’язки вожатої і керівника гуртка політосвіти, тощо. Потім повернулась у Городню і вісім років працювала у школі №1. Але, здавалось, душа прагне більшого. Поїхала у Гомель, влаштувалась у 33-ю школу. Ніби то й чудово все було: і учні, й колектив, і умови життя та праці. Але почали хворіти мої домашні, я думками й серцем знову линула додому. Щовихідних рвалась у Городню. І одного разу вже приїхала назавжди.

Якщо порахувати роки, які віддала Городнянщині Фаїна Борисівна як педагог, то їх набереться 27. Ніхто не знає, і сама вона не рахувала, скільки учнів вивчила вона. Знає лишень, що понад 20 з них обрали її власний шлях у житті, пов’язавши свою професію з викладанням англійської мови.

З 1987 року Фаїна Борисівна вже на заслуженому відпочинку. У неї багато друзів, колишні учні охоче відвідують свою вчительку. А ще незмінним супутниками для неї є книги. Найбільше любить Фаїна Борисівна читати про таємниці древніх цивілізацій. Вона вірить, що нашу Землю, яка знаходиться на межі існування, можна врятувати. Врятувати добром і людяністю. Просто треба, щоб кожен з нас став трішечки добрішим. Не зовні, а в душі. Тоді відновиться Гармонія, і навколишній світ дихне на повні груди. Цій темі вона теж присвячує частину свої віршів. А ще – лісу, який вона обожнює, і у який, на жаль, несила вже ходити, осені як улюбленій порі року:

Наверно, осень хочет смыть

Осенних яблок аромат...

Пише вірші навіть на замовлення племінчатих онуків, які дзвонять: «Бабусю, мені треба вірш про енергозбереження у школу назавтра». Але найбільше, звичайно, – про Городню. Бо це місто – її доля, її кохання, частина її самої:

В нашей памяти навеки сохранится,

Как фашисты на расстрел людей вели.

Эти жертвы не могли нигде укрыться.

Их могила нынче у былой тюрьмы...

Цей вірш для всіх. Для поколінь молодих, щоб знали історію. Для поколінь старших – щоб пам’ятали історію. І для нас з вами. Щоб любили і берегли своє місто, прекрасне не лише вулицями й ошатними будинками у зелених деревах. Воно багате перш за все на чудових людей, поруч з якими маємо щастя жити.

С. ТОМАШ.

 

     Нам послана з небес

У день Святої Великомучениці Катерини на території Києво-Печерської лаври відбулося урочисте святкування 107-ї річниці з дня народження геніальної української художниці Катерини БІЛОКУР. На кону Музею прикладного мистецтва пройшов фестиваль театральних композицій за листами Катерини Білокур «Я буду художником». Крім того, тут нагороджували переможців другого фестивалю листів «Квіти — мої діти».

У залі музею панувала святкова атмосфера. Біля імпровізованої сцени стояв автопортрет художниці (1950 року), з іншого боку милувала око картина пані Катерини «Колгоспне поле». Вона понад усе любила квіти. «Як ви малюєте таку красу?» — часто запитували її. «Сидячи біля стеблини, з натури. Зірвана квітка — не квітка. Зірвана квітка — загублена жіноча доля. Із зірваної квітки не буде плоду, з неї нічого не зійде», — відповідала Катерина.

Народилася Катерина Білокур в селі Богданівка на Полтавщині. З дитинства була талановитою дівчинкою і всього добивалася самотужки: опанувала буквар, навчилась писати й читати, адже до школи не ходила, а найголовніше — мала надзвичайний хист до малювання. Проте малювати їй не дозволяли. Проста сільська дівчина все ж піднялася на олімп слави. Катерина Білокур — приклад того, як талант пробиває собі дорогу, долаючи перешкоди.

У переддень святкування працівники Музею Катерини Білокур побували на її батьківщині та відзначили 30-річчя з дня створення меморіальної садиби-музею художниці.

Зі вступним словом виступила організатор свята Галина Безкоровайна. Вона вивчає життя і творчість Катерини Білокур вже понад 20 років. Далі відбулося нагородження переможців конкурсу листів «Квіти — мої діти». Перше місце посіла Валентина Хмеленок із Чернігівської області. Вона вже вдруге стає переможницею конкурсу. Та це й не дивно, бо пише пані Валентина з такою любов’ю, ніби все життя була знайома з Катериною Білокур. Приємно вразило всіх те, що вона відправила свій лист ще й у незвичайному конверті: він весь розфарбований яскравими квітами, дуже схожими на ті, які малювала Катерина Білокур.

Другу премію здобув Андрій Глущенко — учень 7-го класу школи №126 міста Києва. Картина художниці «Квіти за тином» надихнула юного поета до написання листа. Юному патріоту та справжньому поціновувачу таланту дуже подобається творчість Катерини Білокур. Її картини вражають своєю природністю та неповторністю: якщо вона малює хліб, то вміє передати кожну цяточку, кожну клітиночку.

Після нагородження учасники фестивалю декламували листи Катерини Білокур, учасники «Молодого театру» КНТЕУ показали міні-виставу про життя художниці.

         «Через цю художницю з нами говорить вічність, космос. Вона послана нам Богом з небес». Катерина Білокур — квітка, яка росте, пробиваючи каміння. Ключем до творчості художниці можна назвати слова Григорія Сковороди: «Світ ловив мене і не піймав». «Так і ми не спіймали усього феномена, ім’я якому — Катерина Білокур».

        Вона — велика жінка, яка творила на полотні душу, незважаючи ні на що. Тому дуже приємно, що українці вшановують пам’ять Катерини Білокур, а молоде покоління бере приклад із справді гідних людей, бо саме такою була вона — справжня українка.

Лідія АКРИШОРА

 

"До побачення серед квітів"

Катерина Білокур. Майстер народного декоративного живопису. Хоча і донині точаться суперечки щодо приналежності творів художниці: чи до професійного живопису, чи то до народного мистецтва. Проте всі дослідники її творчості одностайно визнають високу філософську наснаженість та глибоке осмислення життя в її картинах.

Як би там не було серед мистоцтвознавців, але в народі репродукції її картин прикрашали чи не кожну селянську хату. Кожна книгарня в 60-70 роках минулого століття пропонувала на вибір десятки творів К. Білокур. І немало моїх однолітків виросли серед чудових квітів, створених рукою художниці. Змальовані так реалістично і водночас ніби одухотворено, ніби вишиті на полотні нелегкої і трагічної долі свого автора.

У Державному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві, де створено "білокурівський" зал з постійно діючою виставкою художніх полотен мисткині, відбувся вечір її пам'яті "Я буду художником". Саме так вирішила К. Білокур, яка не ходила жодного дня до школи, не закінчила жодної малярської школи і не мала мистецького наставника. Вона йшла до цієї мети все життя, велику плату віддавши за свою мрію — здоров'я, нерозуміння рідних, зневагу близьких.

Цей вечір став підсумком ІІ Всеукраїнського конкурсу листів "Квіти — мої діти".

Катерина Білокур створювала свої квіткові шедеври в холодній нетопленій хаті, коли пензлик випадав з рук, а підошви примерзали до валянок. Вона шкодувала краплю олії вилити до горщика і їла пісний суп, економлячи "олійку" для фарб. Вона розповідала світові, який талановитий її народ, як глибоко розвинуте в ньому естетичне почуття, яка сприятлива його душа до всього прекрасного в світі, а сама потерпала від тяжкого селянського життя. До кінця її днів малярство, мистецтво залишилось для неї з епітетом "святе". Проста українська жінка усвідомила його як своє високе покликання.

На міжнародній художній виставці в 1957 році в Парижі всесвітньо відомий Пабло Пікассо завмер перед її трьома полотнами "Берізка", "Цар-колос", "Привіт урожаю", стояв, мов заворожений, а потім промовив: "Геніально! Якби в нас був талант такої майстерності, ми змусили б про нього заговорити весь світ".

Видатну художницю підтримувала українська інтелігенція. Катерина Білокур листувалася з П. Тичиною, М. Бажаном, В. Касіяном, А. Середою, М. Донцовим, С. Таранушенком та іншими відомими людьми.

Український письменник Микола Кагарлицький майже все життя присвятив її епістолярній спадщині. Він зібрав та упорядкував листи художниці і випустив книгу "Я буду художником". Тому щорічно проходить Всеукраїнський конкурс листів до К. Білокур, започаткований Державним музеем українського народного декоративного мистецтва.

Цього року у цьому конкурсі взяли участь близько 250 чоловік з усіх куточків України. Журі відібрало спочатку 10 найкращих робіт, з них — 4 призові, а з останніх — переможців. Про цю конкурсну "кухню" розповіла заступник директора музею Г. Безкоровайна. Фінансовим спонсором виступало ВАТ "Оболонь", інформаційним — газети "Сільскі вісті" та "Порадниця".

На вечір були запрошені народна артистка України Ніна Матвієнко, поети Борис Олійник, Іван Драч. Був присутній Микола Кагарлицький, який готує до друку друге, доповнене видання листів художниці. Ніна Велігодська, яка особисто знала і до останніх днів спілкувалася з К. Білокур, принесла на вечір досі невідомий лист художниці, який з радістю прийняв М. Кагарлицький.

Проникливі слова з пісні Н. Матвієнко "Роде наш красний, роде наш прекрасний" ніби згуртував всіх навколо Катерини Білокур. Вона й сама поглядала з автопортрету на тих, хто любить її творчість, кохається в її картинах, — на своїх палких прихильників.

Було радісно, що поруч мене сидів земляк з Ічні, який зайняв ІІІ місце в конкурсі і отримав фотоальбом "Світ Катерини Білокур".

Київ проводжав мене похмурим ранком. Відвідавши принагідно Будинок художника, я поспішала на вокзал. З собою везла репродукцію її картини "Квіти, морква та кавун", виконану на полотні, спонсорський подарунок від "Оболоні" — набір "Я буду художником", в якому лежала "Катеринина мрія": папір, пензлі, акварельні, акрилові, олійні фарби, пастелі та воскові олівці, загрунтовані полотна. А в серці — світлий образ цієї надзвичайної жінки, її незбагненного таланту, філософської глибини розуміння життя. І сподівання на зустріч з нею серед її чудових квітів.

— Ти з Києва повернулась якась замріяно-загадкова, — зустрічали друзі.

— Така сама. Але дуже щаслива.

 

Валентина Хмеленок,

Городнянська ЗОШ І-ІІІ ст. №2,

переможець конкурсу